Українська мова та література

 Творчість учнів

Вікторія Козлова

Я. (Думаю, об’єктивно.
Місцями з романтикою.
Non multa, sed multum1)

 
Даний твір з новелою «Я.(Романтика)» Миколи Хвильового не має нічого спільного. Просто ця назва якнайкраще відображує зміст. Розгляд в кількох аспектах має на меті довести цілісність особистості, а не навпаки. Принаймні, я сподіваюся на це…
Omnia mea mecum porto2


Я і музика

     Я вчилася в першому класі. Багато з моїх товаришів (десь шість або п’ять осіб – я вже не пам’ятаю достеменно) навчалися в музичній школі. Мені теж закортіло. Не тому, що я така «компанійська»: куди всі – туди і я. Ні. Просто мені це було цікаво. Своїм фахом я обрала скрипку. Не те щоб я була великим цінителем цього інструменту. Просто скрипка була для мене екзотикою: я не те що просто не торкалася її, я навіть толком її не бачила, лише здалеку (коли я відвідувала оперний театр, то під час антракту замість того, щоб тинятися буфетом, зазирала в оркестрову яму: і віолончелі, і контрабас, і скрипки, і якісь дерев’яні та мідні духові інструменти). І тут у мене з’явилася така можливість: не просто роздивитись, а й навчитись грати! Піаніно мене не вабило. Багато хто вміє грати на цьому інструменті, та й до того ж кожен скрипаль мусить вивчати гру на фортепіано як другу дисципліну.
   Я пам’ятаю, з яким захопленням я роздивлялася свою першу скрипку – дві чверті (так скрипки класифікуються за розміром – одна, дві, три або чотири чверті, за-лежно від віку виконавця, і, відповідно, довжини пальців). Це був звичайнісінький інструмент для дитячої музичної школи, так собі, нічого особливого. Здається, йому не вистачало однієї деталі, тому звук був не достатньо об’ємним, гучним. Але для мене це не мало ніякого значення. Після оволодіння майстерності тримати смичка (а це дуже важливо правильно тримати смичка – від цього залежить якість звуку, а також володіння різними штрихами) вчилася грати по відкритих струнах – не ставлячи пальців лівої руки на гриф, грала усіляких «Лисичок», «Котиків»: це такі маленькі п’єски, усього в один нотний рядок, що складалися всього з однієї ноти – або ре, або ля потрібну кількість разів. Потім грала вже серйозніші твори.
    Так довчилася до третього класу. З того часу перед кожним академічним концертом (дуже вaжливим заліком) «кидала навчання», тобто планувала кинути. Але вдало склавши іспит, не згадуючи про попередні наміри, далі продовжувала на-вчання. І так кожного року, аж до шостого класу. Саме в шостому класі я усвідомила, наскільки музика є для мене важливою. Скільки музика багато мені дала. Я навіть не говоритиму про це, бо я не зможу це передати словами, бо, напевне, це не можливо описати.
    Я розвинула гарний слух, може і не абсолютний, але достатній, щоб спричинити деякі незручності: якщо раніше я добре ставилася до співів своїх друзів, не вбачаючи в них нічого поганого, то тепер чую усі фальші в усіляких там «мармєладних», а це ой як ріже вуха. Я оволоділа грою на скрипці: не віртуоз, але граю достатньо непогано, навіть музичну школу закінчила з відзнакою. І логічним, справедливим, та й просто приємним є той факт, що найкраще у своєму житті я грала на випускному іспиті. Навіть самій було приємно слухати!
  Я не шкодую, що обрала саме скрипку. Жоден інструмент, на мою достатньо суб’єктивну думку, не допомагає так глибоко висловити свої емоції, розкрити свій внутрішній світ. Скрипка наче має душу. І кожен звук лунає з душі, з серця. І щоб добре грати, потрібно, щоб душі скрипаля і скрипки були спорідненими.
  Мабуть, моє навчання в музичній школі все ж таки вплинуло на мої музичні вподобання. Я люблю класичну музику. Моїми улюбленими композиторами є Рахманінов, Моцарт, Бетховен, Шопен, Гріг, Скорик. Крім цього, я люблю слухати просто гарну, приємну та якісну музику.

Я і спорт

    У нас вдома часто дивляться різні спортивні змагання. Я була зовсім ма-ленькою дитиною, але вже дивилася біатлон, бобслей, фристайл, могул та інші види спорту. Я тоді, мабуть, ні за кого ще свідомо не вболівала, просто це було гарне видовище. Я знала, що Зінедін Зідан грає не за французький клуб, а десь за кордоном, чи то в «Ювенетусі», чи то в «Манчестері». Знала, що є дуже відомий гонщик Міхаель Шумахер (я навіть так назвала одну іграшку - гонщика в карті). Знала, що є таємнича футбольна команда «Барселона» (таємнича, бо я про неї нічого не знала, але чула, що вони добре грають, а також тому, що чула пісню Фреді Мерк’юрі і Монсерат Кабальє з такою ж назвою).
   Через кілька років одного разу, коли я ввімкнула телевізор, то натрапила на трансляцію чемпіонату Формула-1. І сіла дивитися. Всього не бачила, але багато що з’ясувала. Виявляється, Шумахер (за якого я багато років за очі вболівала) виступає за Феррарі. З того часу я стала завзятою вболівальницею, якою є і до теперішнього часу. Багато хто вважає, що автоспорт – це не захоплення для дівчини. Але я такої думки не поділяю.
    Взагалі, я вважаю, що кожна людина має право робити те, що їй хочеться, а не те, що вимагають життєві підвалини (зрозуміло, в межах закону, моралі і культури). Я справжній фан: не пропустила жодної гонки. Я така завзята фанатка, що долучила до першої формули багатьох друзів, знайомих, які до цього спортом не цікавилися взагалі. Мої улюблені траси «Аутодроме націонале» в Монці – гран-прі Італії та «Сахір» в Бахрейні. Це дуже швидкісні траси, тому гонки цікаві, часто непередбачувані (звісно, «Феррарі» мають перевагу за рахунок потужних двигунів та злагодженої командної тактики!) Звісно, мене пригнічує той факт, що в 2005 році Міхаель та його команда втратили чемпіонський титул (як це називається: перекрутити, вивернути, заплутати правила проведення лише для того, щоб дехто знову не став чемпіоном?!) Але це не означає, що я перестану за нього вболівати. Навпаки. Я ще більше буду підтримувати улюбленого спортсмена.
    А ще я люблю два види спорту на «ф» – фігурне катання і футбол. Фігурним катанням я зацікавилася, коли мені було дванадцять років. Так само, не було що дивитись по телевізору, і я випадково натрапила на чемпіонат світу. Мене дуже захопив цей елегантний, красивий та вишуканий вид спорту, який часом перетинається з мистецтвом. Вболівала за Олександра Абта, але він, на жаль, припинив кар’єру, а на олімпіаді в Торіно вболівала за Джоні Уайра. Цікавий факт: і Олександр в Солт-Лейк-Сіті, і Джоні В Торіно в підсумку посіли п’яте місце. Дивний збіг.
    Футболом я захопилася пізніше. Взагалі, у дитинстві любила переглядати спортивні журнали, у тому числі сторінки, присвячені футболу. Склади команд, досягнення збірних та іншу статистику. Тому теоретична підготовка в мене добра. А дивитися футбол я почала з чемпіонату світу в Кореї і Японії. Мої улюблені команди – збірна Німеччини, збірна України та «Баварія». Улюблені футболісти – Міхаель Баллак з «Баварії» та Карстен Янкер з «Кайзерслаутерна». Сама я у футбол граю не дуже добре – в мене мало практики. Але я вчуся. А ще люблю дивитися гімнастику, лижні гонки, біатлон, фристайл, керлінг, плавання та інші змагання.

Я і Єва

     Коли в домі вже всі полягали спати, вона підійшла до вікна. Трохи подумавши, Єва граційно стрибнула – і вже опинилася на підвіконні, вона уважно і якось замислено подивилася крізь скло. Це був Євин телевізор. Вона вже багато років так робила: приблизно в один і той же час сідала біля вікна і ди-вилася в нього. І нікому невідомо, які думки вирували в її голові. Я теж могла про це тільки здогадуватися…
   Десь у подвір’ї щось ляснуло… Єва одразу скерувала туди свій уважний погляд зелених очей. Потім озирнулася на мене. Глянула – і знов до вікна. Щось її непокоїло. Вона напружилася і прислухалася. На вулиці знову запанувала тиша. Єва заплющила очі. Глянула в кімнату – там нічого не видалося їй цікавим чи гідним уваги. Вона весь час намагалася поводити себе по-царськи. І, треба визнати, в неї це непогано виходило. Вона буде ще хвилин двадцять так сидіти, не більше. І більше не підійде до вікна. Очевидно, все що хотіла, вже побачила.
    Так відбувалося кожного дня. Дивовижні вони істоти, ці кішки! Єва не втомлюється мене дивувати. Я вже давно не сприймаю її лише як тварину. Вона для мене майже як людина. А в дечому вона навіть краща за людей: вона не дає безглуздих порад, не жаліється на життя. Іноді вона поводиться так, як людина. Скептик, звичайно, скаже: «Це – тварина. Тварині не властиві людські риси, вчинки. Не треба вигадувати: всі знають, що за розумовим коефіцієнтом кішки знахо-дяться значно нижче від нас». Але, коли спостерігаєш за твариною багато часу (Єва в нас живе більше одинадцяти років), все частіше замислюєшся, що людство не так уже багато й знає, зокрема, по братів наших менших.
    Я пам’ятаю, коли я вперше побачила її, мені було п’ять років. Мене привезли від бабусі. Одразу, коли ми відчинили двері, нам до ніг кинулася маленька тінь. Це виявилося кошеня. Я одразу почала роздивлятися його. Дійсно чарівне створіння! Всім сподобалась моя ідея назвати кішку Євою. Я не знаю, чого мені тоді майнула така думка. Але зараз я розумію, що ніяке інше ім’я не підійшло б цій пухнастій пані краще.
    Попри свій значний, як для кішки вік, Єва дуже грайлива, весела. Але ці веселощі ніколи не переростають у значні (в незначні також, бо Єва – чемна істота) руйнації майна. Вона грається з людьми – їхня згода не обов’язкова, щоб вистрибнути з шафи та легенько вдарити лапкою по нозі, або з власним хвостом, якщо ніхто не ходить повз шафу. Єва дуже лагідна, ніжна. Вона взагалі-то кицька благородна, аристократична – зобов’язує порода, Російська Голуба.
    Розповідають, що ця порода походить з Архангельська: начебто, такі кішки жили в лісах, на деревах.
    Півцарства, щоб побувати в такому лісі; мабуть, це дуже гарно – ялинка, а на ній сидить Єва замість білки і гризе якийсь горішок чи шишку! Жарт.
    Далеко не кожна титулована особа володіє такою граційною та впевненою ходою, як моя улюблениця. Вона дуже полюбляє бути в центрі уваги. Вона завжди має бути там, де і інші присутні, хоча не любить галасу. Ніхто не помітив, як це сталося, а Єва вже тут. Тихо-тихо, непомітно з’явилася. Або в когось на руках муркоче, або десь посередині, на однаковій відстані від кожного. Мене дивує, як у цій маленькій голові є стільки розуму, щоб примоститися або в самому центрі кімнати, або посередині ліжка чи подушки. Іноді Єву називаю іншими, вигаданими прізвиськами: Сіра (через колір хутра), Шкурка (не подумайте, що я розглядаю Єву як майбутню шапку! Це просто така пестлива форма!), Мохнурка (це ім’я персонажа однієї з моїх улюблених дитячих книжок Успенського) та Тарас Григорович (це не від неповаги до Кобзаря – я його шаную; просто коли Єву розбудили чи вона чимось незадоволена, вона сидить така набурмосена та з таким суворим поглядом, як Шевченко на відомому портреті).
    Єва завжди несе гарний настрій. І сьогодні також. …Єва підійшла до шафи і почала дряпати двері (вона любить спати в шафах на стосах ковдр, подушок, шарфів – і її можна зрозуміти: тепло, затишно, темно, м’яко, ніхто не галасує, не чіпає, не зганяє з улюбленого місця). Двері були замкнені на ключ, але їй там, мабуть, було медом намазано. Мої слова: «Не лізь, там зачинено!» не справили на неї абсолютно ніякого враження. «Шафна істота» наполегливо шкрябала двері. Я собі думаю: ну й нехай. Але Єва не відступила. Що буде шафі – нічого, а от кішка собі може лапу пошкодити. На секунду в повітрі завис товстий загальний зошит «Чернетка. Приватна власність» - і з гучним ляскотом гепнувся поряд з Євою. Потрібний ефект було досягнуто: як я казала, моя хутряна товаришка має аристократичні за-машки, а тому чи то ляклива, чи просто не любить гучних звуків. Облогу шафи було припинено. Але вона собі знайшла нову мету – як ці меблі називаються, я не знаю, але назвемо це антресолями знизу. Тут лежало кілька ковдр – ця зима видалася не дуже теплою, і ближче до ранку їх доводилося діставати, іноді навіть усі одразу. То ж Єва вирішила пробратися туди. Дверцята хоч і не були замкнені, але вони мали доволі жорстку пружину. Я вирішила допомогти, а з тим, і просто поспостерігати, що ж буде далі. Мою допомогу Єва сприйняла як належне. Вона видерлася на цю купу ковдр. Як глянути на неї, ну просто цариця на своєму троні, ще б корону та скіпетра в лапи – імпровізований трон вже є, а шубою нагородила природа. Але мені треба було повертатися до своїх справ. Я закрила дверцята цих антресолей знизу, бо ще десь у високих матеріях забуду про них та ще перечеплюся. А Єва вибереться сама – тож не відкривати!
    Цікавість взяла гору, і я відчинила шафку. Корона, скіпетр і трон вмить полетіли вниз! Переді мною була розгублена і трохи налякана дитина. Вона швидко злізла зі свого постаменту і вилізла на світ білий. Звичайно, намагалася вдавати, що не дуже то їй і хотілося, але ж, Єво, я бачила тебе хвилину тому. І мене ти намагаєшся обдурити?

Я і вірші

      Я бачила багато людей, які пишуть вірші – я бачила різні вірші. Я бачила людину, з якої поезія сипалася, як тирса зі старого дивана. Відповідною і була їх якість (тобто віршів). За день ця людина могла наштампувати творів штук п’ятдесят. А всього творчий доробок складав товстенну теку аркушів, надру-кованих дрібним шрифтом. Знайти в них риму чи ознаки якогось віршового розміру було доволі складно (якщо взагалі можливо). Зате є поезія на кожен випадок. Просто скрізь і завжди цієї людини дуже багато – насправді дуже активна, жвава і весела особистість. А кількість не завжди дорівнює якості. Але маю надію (та що там – тверде переконання), що цей поет, який нещодавно вивчив і засвоїв основні поетичні розміри, незабаром покращить якість і змістовність своїх творів. До речі, цій людині належить переклад вірша Генріха Гейне «Лорелєя», який, як мінімум, не поступається адоптаціям знаних митців.
    Бачила й інших народних співців людського буття. Бачила вірші в цілому гарні, добре заримовані, з дуже яскравими поетичними образами та символами. Але чомусь ті рядки не залишали аніякого враження, тобто були просто марними та пустими фразами. Бачила дуже гарні, на перший погляд, поезії одного композитора-початківця. Але якщо послухати другий, третій чотиривірш… Цілковите і не зовсім винахідливе копіювання Пушкіна (винахід полягає у тому, що серед фраз-штампів – а інших, власне, і нема – яскраве порівняння: тендітна роза і реп’ях (чи будяк – каюся, точно не запам’ятала), і це абсолютно без якоїсь стилістичної чи ще якоїсь мети, просто так, нарівні з іншими високопарними, і, без сумніву, вартими якогось романтичного персонажу, словами).
    Ще бачила дуже гарні вірші, оригінальні, витримані в стилі цього самого поета. З дуже глибоким змістом, яскравою мовою. З потужними ідеями гуманізму та з занепокоєнням станом екології. З турботою про людей і любов’ю до людей. Але я не дуже вірила цьому митцеві. Ця людина, без сумніву, дуже освічена і розумна, і просто обдарована у багатьох галузях, була трохи нечесною, просто трохи кривила душею – хотіла здаватися краще, ніж є насправді. Але кому цього не хочеться?
    Бачила гарні, красиві вірші однієї дівчини. Вона захоплюється акмеїстами. Ну, трохи схоже на мотиви Ахматової… А з ким з поетів не буває в юності – захоплення і, як наслідок, несвідоме копіювання чиєїсь манери? Правда, шкода, що деякі поезії присвячені не справжнім почуттям, а тим, які мала б відчувати людина у шістнадцять років. Тому мені ближче її поезії про футбол. (На цьому ґрунті ми з нею непогано потоваришували).
  І ще я чула багато, багато віршів… Але вони мені, чомусь, не запам’яталися.
    Взагалі з усього почутого мною – віршів моїх друзів, знайомих, чи так, між іншим – мене вразив і дуже сподобався мені вірш «Танк». Написала його дівчина з невеликого міста, майже з села. Вона ніколи не претендувала на звання Поета. Просто написати цей шедевр її змусили певні події (вони лягли в основу сюжету), емоційне потрясіння та «атмосфера цілковитої креативності». Цю поезію присвячено одній особі, яка одного разу нечемно повелася з товаришами. Тема – свавільний тиран приїжджає на танці в мирний і злагоджений край і сіє смуту (не треба вбачати тут політично-історичного підтексту – аналогія з танком проводиться через подібність деяких меблів «тирана» до танка). І ніяких тобі намагань видаватися «скривдженою білою вороною, яку ніхто не зможе зрозуміти …». Зате зміст в повній гармонії з формою. Весело, щиро, талановито, чесно.
    Сама я віршів не пишу (ага! легко інших критикувати!) Але ж, мабуть, це не обов’язково щось вміти, щоб відрізнити, що добре, а що погано? Це трохи нагадує ситуацію в спорті: не обов’язково і не завжди титулований спортсмен стає гарним тренером, і навпаки: далеко не всі хороші тренери в мину-лому були чудовими спортсменами. У складанні віршів я цілковитий математик. Останній мій вірш, а вірніше спроба його написати, датований… Датований… не помилюся, якщо скажу, що щонайменше це було років п’ять тому. Я можу придумати гарний перший рядок, визначити його віршовий розмір, а потім вже під нього підганяти інші: розставити наголоси, а потім зі свідомості вихоплювати якусь іншу гарну фразу і приміряти до першого рядка – рима, розмір, зміст (не завжди і не обов’язково). Причому я ніколи не знаю, чим завершиться цей «шедевр». Мене це в процесі створення не дуже непокоїть. Таким чином, нашкрябавши десь три строфи (фантазії не завжди вистачає – що робити: вживаю епіфору, анафору), я вже читаю… Жодна поезія (я не беру до уваги «Вітаємо працівників Їдальні з Міжнародним жіночим днем» - це не творчість, а виробнича необхідність) не прожила довше п’яти хвилин з моменту прочитання її мною.
    Я не пишу віршів, але, на мій великий подив, справляю на багатьох людей враження людини, яка давно займається поезією. Одного разу від мене наполегливо вимагали зачитати власні твори. Мій абсолютно щирий подив і запевнення, що чого, а написаних мною віршів у мене точно немає, сприймають просто як захисну реакцію. Якщо серйозно, я ніколи не намагалася написати щось серйозне, хоч якийсь маленький віршик. Просто не думала про це ніколи. Можливо, якщо б спробувала, вийшло б щось непогане. Може після того, як я допишу ці рядки, до мене прийде натхнення і напишу якусь поезію?..

Я і живопис

      «Живопис» – доволі гучно сказано. Я не вчилася малюванню в художній школі, просто мені це дуже подобається і досі (багато хто з моїх однолітків покинув це заняття за покликом серця, а не в якості предмета ще в початковій школі). Я не знаю всіх прийомів, що вживаються професіоналами навіть у таких загальнодоступних техніках малювання як аквареллю і простим олівцем. Можливо, хтось із художників подивиться на мої «творіння» і скаже, що вони нічого не варті (я маю на увазі не матеріальну цінність, а художню: може, що мені подобається і чим я так пишаюся суперечить усім законам зображувального мистецтва), мене це засмутить, але я не припиню малювати.
    Я з дитинства люблю малювати. І в мене це непогано виходить. Я люблю малювати як пейзажі, так і комікси на форзацах зошитів (особливо не своїх, а тих, кому даний комікс адресовано), як портрети, так і просто абстракції. У мене збереглася серія малюнків чотирирічної давнини, присвячених (а скоріше створених завдяки) чемпіонату Європи з фігурного катання. Нічого особливого, просто гарні малюнки виконані олівцем. Але я в житті стільки не малювала за такий короткий період! Я менше ніж за тиждень, та що там, за кілька днів намалювала більше 25!
    Ще до моїх здобутків можу занести три акварелі (тобто на великих акварельних аркушах). Вони навіть деякий час висли в нас у вітальні, але потім я сховала їх подалі від сонячного світла і пилу в теку. Я й зараз дивлюся на ці малюнки і дивуюся, як мені вдалося нічого не зіпсувати (акварель – примхлива речовина, нерідко особливості її взаємодії з папером можуть звести нанівець усю роботу: один необережний рух – і все пропало). Всі ці акварельні картинки мають однаковий сюжет: річка в степу. Правда типовий пейзаж для Донеччини? Коли мене питають, де я бачила таку річку, в якій місцевості, я відповідаю, що ніде. Просто одного разу на обкладинці зошита я побачила гарну фотографію: річка, луг і гори. Мені сподобалась простота велич цієї картини, і я втілила її в своїй роботі. Я іноді сама захоплююсь коли дивлюся на свою першу акварель: місцями фарба висохла нерівномірно, і це створило ефект світа й тіні, поєднання різних об’ємів, різні візуальні ефекти. Задоволена результатом, я вирішила намалювати ще одну картинку на цей сюжет. Та я спочатку була розчарована: чи натхнення не прийшло, чи просто я була не в гуморі… Роботу над нею я відклала. Потім, десь через півроку, я вирішила знову спробувати. Потримавши десь півгодини цю заготовку під струменем води (вода змила верхні зайві та пом’якшила насиченість нижніх шарів фарби), по ще вологому паперу я почала малювати знову… Зеленої, синьої і яскраво-жовтої фарби я не шкодувала. І не дарма. Малюнок вийшов просто сонячним, по-справжньому літнім: зелений луг, наче залитий сонцем, синє-синє небо і така ж синя річечка. Порівняно з першою аквареллю у другій нема таких дрібних деталей, гри тіні за допомогою фактури, зате є чудові весняно-літні кольори, що поєднуючись, створюють рельєф, і чудовий настрій.
    З того часу в мене якось не було вільної хвилини для малювання. Просто якось не хотілося. Та нещодавно, натхнена вечірнім небом над річкою, я намалювала третю акварель. Я пам’ятаю, як я з гордістю демонструвала цей малюнок людині, що тямить в образотворчому мистецтві (бо професія – архітектор) цю картинку. Мої пояснення «Ой, тут мав би бути намальований кущ, але я про нього забула. Та це не головне. Ви гляньте, яке небо!» не могли не викликати доброзичливої посмішки. Я насправді коло річки хотіла намалювати кущ – терен або іншу рослину, але якось забулося. Чесно кажучи, без нього вийшло навіть краще, він був би зайвим. І про небо теж правда. Ніжнорожевий колір понад водою переходить поступово переходить в бузковий, потім у блакитний. Ця картинка витримана у м’яких та ніжних кольорах.
    А ще я колись намалювала портрет улюбленої співачки Дайдо, самими лише олівцями. Працювала я над цим не один день. Мені весь час хотілося вдосконалити, домогтися максимальної схожості з оригіналом. Я вважаю, мені це вдалося. У всякому разі, мені подобається.
    На черзі портрет Міхаеля Шумахера.

Я і люди

      Я не люблю лицемірства. Я не розумію, як можна спокійно вислухувати абсолютно несправедливі обвинувачення в бік якоїсь людини з обличчям, наче цей обвинувачуваний – якийсь ворог усього людства, а потім, наче нічого і не сталося, мило посміхатися при зустрічі і робити вигляд, що нічого не сталося.
    Не люблю пліткарів.
    Не люблю заздрісних друзів. Такі «друзі» – гірше будь-якого ворога. Вони і завдають болю об’єктові своїх заздрощів, а ще більшого болю завдають самі собі, отруюючи свою душу.
    Не люблю боягузтва. Ні, я зневажаю не природній страх, який властивий усім живим істотам. Я маю на увазі невідповідність вчинків життєвим принципам або іншим вчинкам, що декларують ці принципи. Такі люди на словах сміливі і всемогутні, а при щонайменшій небезпеці вони одразу тікають. Причому так швидко, що щури, які залишають корабель, можуть преспокійно забути про свої інстинкти, завдяки яким знаходять вихід з будь-якого лабіринту, і орієнтуватися на тіка-чів-боягузів.
    Не люблю зрадників. Тут без коментарів.
    Не люблю брехунів. Не тих, хто вимушений брехати через певні обставини і навіть не брехунців-хлєстакових. Бо брехня – це не лише надання недостовірної інформації, брехня – це, перш за все, невідповідність дій власним принципам, уявним чи дійсним. А ще гірше, коли людина бреше сама собі. Таку людину можна тільки пожаліти.
   Ціную в людях доброзичливість, щирість. Мені подобається, коли у людини є почуття гумору (не пласкі і заяложені жартики, якими обмежується зараз більшість людей, а дійсно плоди гострого розуму).
    Ціную рішучість, сміливість, щирість, наполегливість і бажання вчитися.
   Я вважаю, що не варто сліпо вірити усьому, що кажуть люди про когось. Маємо низки стереотипів: «вона всіх наскрізь бачить», «він – чудова і приємна людина», «вона – просто «ніяка», зовсім нецікава особистість». Хто сказав, що загальна думка завжди є відображенням дійсності?
   Я вважаю, треба довіряти своїй інтуїції, своїм враженням від тієї чи іншої особистості, а не дивитися крізь призму штампів.
   Для мене дуже важливе перше враження. Не завжди, але часто в процесі спілкування з людиною виявляється, що перше враження – найбільш наближене до істини (коли багато спілкуєшся з кимось, можеш змінювати думку на краще і навпаки, але потім приходиш до більш-менш чіткого висновку, який частіше співпадає саме з першим враженням).
Все. Можу написати ще багато. Але чи варто?..
Дякую за увагу.

Вікторія Козлова
Вугледар
2006


1 - «Не багатьма словами, але багато за змістом» (лат.)
2 - «Все моє ношу з собою» (вислів грецького філософа Біанта) (лат.)
 
MyCounter - счётчик и статистика
ERA.COM.UA
интернет портал
Образование и наука Rambler's Top100 каталог сайтів каталог сайтів Освітній портал
При використанні матеріалів -- обов'язкове посилання на цей сайт
©2009-2010 ukrmova.dn.ua